СХІДНА ГАЛИЧИНА І ЗАХІДНА ВОЛИНЬ: ОСОБЛИВОСТІ КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЬОГО І СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО СТАНОВИЩА У МІЖВОЄННІЙ ПОЛЬЩІ

Анотація

Після Першої світової війни, з розпадом імперій, західноукраїнські землі відійшли до Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. У складі міжвоєнної Польщі вони становили третину всієї території. З одного боку, вони стали джерелами сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту товарів, з іншого – спричинили появу і загострення зовнішніх та внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізували ситуацію. Між українцями, які проживали в різних регіонах, існували відмінності у рівні національної свідомості, політичної й культурної активності, що власне використовувала влада, відмежовуючи так званим «сокальським кордоном» Східну Галичину від Західної Волині, існування якого було результатом релігійних, культурних, економічних й особливо політичних причин. Ревіндикаційна реформа була однією з форм асиміляції українців, що використовувала їх етнічну строкатість, передбачала «штучне» прилучення лемків, гуцулів, поліщуків, які не мали чіткої національної приналежності, до польської релігійної і культурної системи. Власне з цим пов’язується акція організації так званої «заґродової шляхти» під гаслом «навернення» до польської нації українців, передусім селян, які нібито відійшли від свого народу в результаті наступу Греко-Католицької Церкви, недостачі костелів тощо. Відзначалося активністю «Сторонніцтво людове», зважаючи на аполітичність місцевого селянства, висуваючи фальшиві гасла «за вашу й нашу хлопську вольність». Однак найбільш послідовними були польські державні інституції в ліквідації української мови, культури й шкільництва, запроваджуючи утраквістичні навчальні заклади. Соціально-економічна політика міжвоєнної Польщі гальмувала розвиток Східної Галичини і Західної Волині, перетворивши їх на аграрно-сировинний придаток до корінних польських земель. Основою промислового виробництва були сировинні галузі – нафтоозокеритна і лісова. Певне значення мала переробка сільськогосподарської та мінеральної сировини. Положення урядової земельної реформи вимагали щорічного розпарцелювання значних обсягів землі, натомість влада проводила незначну парцеляцію на корінних польських землях, на «кресах» запроваджувала цивільну колонізацію та військове осадництво, коли кращі землі, передавалися полякам, переважно відставним військовим. Осадники мали сприяти полонізації українців і в разі потреби виконувати каральні функції. Жорстка соціально-економічна політика, що її проводила влада, призвела до страйків і навіть збройних заворушень. Відповіддю уряду була кампанія пацифікації, так зване «умиротворення», за допомогою поліції та війська, що стало причиною використання українцями більш радикальних засобів протистояння владі.